Четвер, 21 Вересень 2017, 10:44
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Статті [4]
Загальнолюдські цінності у філософії [2]
Розкриття механізму впливу якості ювелірних виробів на здоров'я людини [3]
Дослідження хімічного складу сплавів золота [22]
Курсова робота з матеріалознавства та технології виробництва непродовольчих товарів на тему: "Дослідження хімічного складу сплавів золота (за матеріалами Державної пробірної служби Міністерства фінансів України)"
Порівняльні споживчі експертизи [1]
Статті по темі порівняльних споживчих експертиз
Наше опитування
Яка приблизна загальна вага золота у Вашій власності
Всього відповідей: 76
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Публікації

Головна » Статті » Загальнолюдські цінності у філософії

Загальнолюдські цінності у філософії
Категорія: Загальнолюдські цінності у філософії | Додав: BigBoss (07 Грудень 2010) | Автор: Портянко Олександр Петрович E-mail WWW
Переглядів: 16763 | Теги: цінності, природа, людство, Загальнолюдські, генезис, Філософія | Рейтинг: 5.0/1

1. ЦІННОСТІ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ

1.1. Історико-філософський генезис цінностей

Досвід наукового осмислення людського буття, історії та культури необхідно зачіпає ціннісну проблематику у всій її багатоаспектності й неоднозначності. "Система цінностей – це та ланка, яка об’єднує суспільство та особистість, задіюючи її до системи суспільних відносин” [1, 59], а також визначає індивідуальну спрямованість людини, сенс її життя й особливості самоствердження і самореалізації.

Категорія "цінність” є предметом теоретичних досліджень багатьох гуманітарних дисциплін – філософії, соціології, педагогіки, психології, етики, естетики, політології, економіки та ін. Не обмежуючись теорією, сучасні дослідники окреслюють стратегію практичних побудов, обґрунто-вуючи універсалістську етику з погляду комунікативної практичної філософії, задіюючи освітню сферу до розвитку ціннісно-смислової сфери особи на педагогічних [27] та психологічних [8] засадах.

Біологія також оперує поняттям цінності, хоча й переважно чинниками зовнішнього середовища: здатність диференціювати оточуючі умови за критерієм їх корисності і шкідливості вважається характерною ознакою живого. Кібернетики стверджують, що моделювання адаптивної поведінки живих систем перспективне за умови врахування здатності тварин і людей систематично оцінювати "вигідність” компонентів середовища і власних дій. Крім того, теорія штучного мислення класифікує події, ситуації, повідомлення за їх цінністю [36]. Відтак можна стверджувати, що цінності – універсальна міждисциплінарна категорія. Інша річ, що кожен напрям науки вкладає в дане поняття відмінний зміст.

У філософії ціннісна проблематика розробляється в окремому розділі – аксіології, що «систематизує філософсько-теоретичне значення про цінності, тенденції і закономірності їх розвитку» [2, 41]. У соціології – це проблема «загальносоціальних регулятивних механізмів, де цінності є елементами суспільної свідомості і виконують стосовно особи регулятивні функції» [13, 395; 61]. Соціальна психологія розглядає сферу соціалізації індивіда, його адаптацію до групових норм та вимог; загальна психологія – мотиваційні структури життєтворення, механізми поведінки і діяльності людини [36, 534].

Аксіологія (з гр. – "вчення про цінності”) як науковий напрям склалася на початку ХХ століття. Цінності тут – теологічна категорія, що містить у собі будь-який об’єкт, подію, явище як мету, ідеал, предмет потягу, прагнення, потреби чи інтересу. В Україні проблему цінностей досліджували В. Василенко [2], А. Ручка [25] та інші філософи й соціологи. У наш час аксіологія вийшла за межі філософсько-теоретичного знання, зумовлюючи виникнення нових, ціннісно зорієнтованих дисциплін – аксіології виховання [5], аксіопедагогіки [27], аксіопсихології [8].

В історії філософії можна виокремити кілька підходів до з’ясування сутності цінностей: 1) суб’єктивний ідеалізм, де вартості тлумачаться як породження волі і розуму людини; 2) об’єктивний ідеалізм, у форматі якого цінності визначаються як вічні ідеальні сутності; 3) метафізичний підхід, що обґрунтовує цінності через оцінку і порівняння одних предметів відносно інших; 4) діалектико-матеріалістична інтерпретація, котра зумовлює розуміння цінностей як одночасно об’єктивних і суб’єктивних соціальних явищ; 5) у ракурсі п’ятого підходу цінності уявляються об’єктивним явищем, породженим реальною взаємодією суб’єкта і об’єкта [16, 58].

Ретроспективний аналіз проблеми дає підстави стверджувати, що теоретичне осмислення цінності одержали ще в античні часи, коли стоїки, диференціювавши філософію на логіку, фізику та етику (науку про мораль). Мораль не лише орієнтується на цінності, а й обстоює їх.

Введенню категорії "цінність” у термінологічний обіг сучасна наука завдячує І. Канту [7]. Вчений, ідучи від традиції стоїцизму і трактуючи цінності співвідносно до проблем моралі, твердив, що об’єкти таких понять, як свобода, справедливість, добро реально не існують, проте допускається свідома можливість їхньої наявності суто в практичних цілях. Неокантіанці (В. Вільдебранд, Г. Ріккерт) поширили теорію цінностей й на сферу культури, визначивши вартості (абсолютні оцінки) як предмет власне філософських досліджень.

Починаючи з ХХ століття майже кожен філософський напрям, поряд з онтологією та теорію пізнання, демонструє аксіологічну традицію. Окремі наукові течії (прагматизм, екзистенціалізм, неопозитивізм) ототожнюють цінність із суб’єктивною оцінкою окремої людини, інші (феноменологія, персоналізм, неотолізм, неопротестантизм) наголошують на об’єктивності цінностей, їх незалежності від оцінних поглядів конкретного суб’єкта чи групи осіб [26].

Проблема цінностей набуває соціологічного характеру у працях М.Вебера [17], який вбачав підвалини переорієнтації суспільства у зміні ціннісних механізмів соціальної інтеграції, тобто у раціоналізуванні і секуляризації світоглядних уявлень та етичних норм, започаткованих світоглядом протестантизму. Вчений, виходячи з кантіанського протистав-лення "царини цінностей” і "царини буття”, обстоював апріоризм цінностей щодо діяльності (неспівпадання ціннісного і раціонального відношень) і домінування останнього у західному суспільстві, що зафуксувалося у "втраті цінностей”, а не у зміні їхнього змісту.

Т. Парсонс, продовжуючи розробку ідей Вебера, доповнив її ще одним елементом: суб’єкти діяльності повинні стверджувати свої інтереси не лише шляхом раціоналізації, а й через досягнення згоди в ціннісно-нормативній сфері. До того ж система цінностей у його теорії отримала подвійний статус – як одночасно притаманна системі діяльності й відмінна від неї. Вчений лише обмежив раціональність ціннісними стандартами, а тому культурні цінності та моральні норми постають як дещо зовнішнє [20].

Отже, соціологічне трактування утвердило вартості у царині культури та обґрунтувало їх як загальноприйняті зразки останньої, що через суспільне визнання (інституціоналізацію) стають цінностями й уможливлюють існування соціуму.

1.2. Сутність та природа цінностей

Незважаючи на багатовікову розробку ціннісної проблематики, аналіз сучасного стану розвитку аксіологічних дисциплін свідчить про термінологічну й сутнісну неоднозначність. Зокрема, спостерігається взаємозаміна, неадекватне вживання та недиференційованість понять "цінності”, "антицінності”, "псевдоцінності” ("нецінності”), "потреби”, "мотиви”, "значення (значущість)”, "смисл” і "ціннісні орієнтації”. Переважна більшість дослідників все ж сходяться на тому, що цінність – це "те, що люди цінують” [36, 534], хоча при визначенні змісту поняття некоректно використовуються і параметри корисності, приємності, вагомості, значущості. Іншими словами, "цінність – основа вибору суб’єктом цілей, засобів, регуляторів та умов діяльності, що відповідають на запитання: "В ім’я чого здійснюється дана діяльність?” [26, 426]; специфікою цінності є значущість [12], а найближчим за змістом до цього терміну видається слово "вартість” у його "неекономічному” тлумаченні.

Природу і сутність цінностей характеризують наступні положення [13, 41-42]:

1) серед властивостей цінностей основними є функціональне значення (сукупність соціально значущих якостей) та внутрішньоособистісний смисл (визначається самою вартістю, хоча й залежить від конкретної людини);

2) цінністю є не природна, а соціальна якість об’єкта, тому поза суспільством цінності не існують;

3) вартість не виникає поза оцінюванням, тому ціннісне відображення сутнісно пов’язане з емоційним переживанням;

4) за об’єктивним змістом цінність може бути: предметом (явищем, об’єктом) задоволення потреб людини; потенційною функцією; засобом задоволення потреби.

Термінологічні труднощі виявляються й у розрізненні цінності та оцінки. Вартістю може бути як явище, об’єкт зовнішнього середовища (предмет, подія, вчинок), так і факт думки (ідея, образ, наука, концепція); це те, що оцінюється, предмет оцінки. Остання – розумовий факт, який є результатом оцінного ставлення до цього предмета, процедура вибору на вартісних засадах, тобто суб’єктивне встановлення цінності об’єкта у конкретній соціальній ситуації. Оцінюється при цьому не сам об’єкт, а ступінь його значущості для окремої людини. Отож цінність задає критерії та еталони оцінки.

Потреби, на відміну від незмінного, стабільного характеру цінностей, є динамічними утвореннями із нестійкою ієрархією, залежною від актуальної ситуації. Цінності, як і потреби, формуючись в індивідуальному досвіді суб’єкта, відображають не стільки динамічні аспекти життєдіяльності, скільки інваріантні характеристики соціальної взаємодії [28]. Окрім того, існують істотні відмінності між матеріальними і духовними потребами як у соціальному, так і в аксіологічному аспекті їхнього трактування. Мотив – це також динамічне, ціннісно зумовлене утворення у структурі конкретного акту діяльності [19], що належить до внутрішньоособистісного, смислового рівня саморегулювання.

Розуміння аналізованого концептуального конструкта як особистісної (соціальної) категорії вимагає розрізнення понять цінності та значення. Значущість мають не лише цінності, а й їх антиподи (війни, злочини, хвороби), що об’єктивно не є цінними для соціуму чи конкретного суб’єкта. Це дає змогу пов’язати цінність лише з позитивним значенням й обґрунтувати некоректність вживання терміну "антицінність” на позначення об’єктів негативного оцінювання; у цьому випадку доцільно скористатися словами "псевдоцінності”, "нецінності” чи, запропонованим А. Маслоу терміном "контрцінності” [15].

На особистий рівень аксіологія виходить при оперуванні поняттями "ціннісні орієнтації особи”. Трактуючи цей термін, вчені визначають ціннісні орієнтації як складний соціально-психологічний феномен, котрий характеризує спрямування і зміст активності особистості, є складовою частиною системи відносин, визначає загальний підхід людини до світу, до себе, надає сенсу особистісним позиціям, поведінці, вчинкам. Сукупність зазначених орієнтацій характеризує репрезентованість соціально цінних уявлень у свідомості суб’єкта і має багаторівневу структуру. Вершина її – цінності, пов’язані з ідеалами і життєвими [соціальними] цілями особистості [6, 29]; норми ж задають прикладний аспект соціального орієнтування [25, 54]. Підкреслюються структурна складність ціннісних орієнтацій [31], труднощі у її соціальному та особистісному спричиненні [37], багатоаспектна та багатопланова опосередкованість усіх імовірних внутрішньосферних залежностей [1]. Активно досліджуються різноманітні характеристики структури ціннісних орієнтацій: ієрархічність, співвідношення цілей і засобів, значущого і відносно незначущого, позитивно-негативна асиметрія, монотиповість-політиповість вартостей, гармонійність-дисгармонійність системи ціннісних орієнтацій [31, 14].

Ціннісні орієнтації особи, як відображення спрямованості суб’єкта на певну вартість (вагу), репрезентують соціально-психологічний пласт наукових досліджень. З’ясування особистісних (індивідуальних) засад системи цінностей зосереджує науковий пошук на аналізі "онтологічної одиниці аксіопсихіки, якою є міждисциплінарне поняття "цінність” та його психологічний еквівалент – "смисл” [8, 39], або сенс як індивідуальне представлення вартостей у свідомості індивіда.

Смисл – це "ідея, котра містить у собі мету життя людини, присвоєна нею і відіграє роль цінності надзвичайно високого порядку. Настільки високого, що втрата смислу життя може привести до рішення людини покінчити із своїм існуванням на землі [12, 15–16]; він є відносно самостійним утворенням у психіці людини, емансипованим від зовнішніх впливів та внутрішніх прагнень. Кожен смисл характеризується унікальністю, тому що за ним стоїть неповторність життєвих моментів існування. Але разом з тим є потреба віднайти смисли, відповідні типовим випадкам та загальній ситуації присутності людини у світі. Такі узагальнені смисли й виявляються як цінності [38, 149], котрі перебувають у підґрунті сенсожиттєвих виборів.

Лексична та змістова неоднозначність вказаної категорії дає змогу диференціювати терміни "смисл” та "сенс”, залишивши за останнім значення життєвого орієнтиру, фундаментальної характеристики спрямування людського буття (В. Франкл [33]), репрезентованої у смислах та засадничих цінностях. Отож cмисл – ширше за об’ємом поняття, що наповнює сенс практичним, побутовим чи реалізаційним змістом; сутність його розкрита у дослідженнях з філософії, історії, філології, психології, педагогіки, соціології та культурології.

У побудові синонімічного ряду основних понять аксіології доцільно використати найбільш адекватні уявлення про цінності як творчий синтез суспільного й особистого, що можна подати у вигляді формули [11]:

Цінність = вартість (вагомість) + значущість (значення)

Другий компонент формули відображає соціокультурні аспекти цінності, а третій – її смислове, внутрішньопсихологічне трактування. При такому підході, наприклад, словосполучення "значення цінностей” не є тавтологією, оскільки наголошує на суб’єктивно-ціннісному моменті.

Основою (підгрунтям) теорії цінностей традиційно вважають взаємовідношення суб’єкта і об’єкта. Об’єктом ціннісного відношення може бути будь-яке явище, що має цінність для суб’єкта і взаємодіє з ним. Суб’єктом ціннісного відношення є особистість, яка в акті оцінки визначає цінність об’єкта. При цьому розрізняються суб’єкт ціннісного відношення і суб’єкт пізнання цінності. Ціннісне відношення з боку суб’єкта репрезентується в оцінюванні – суб’єктивному визначенні ваги і / або значущості об’єкта для людини [22, 174].

Трактування цінності як міждисциплінарної категорії спричинює труднощі й у визначенні "вершини” вартісної системи. Залежно від теоретичного підходу нею є найзагальніше поняття аксіологічного змісту – благо, найуніверсальніша характеристика – краса (в естетиці), найбільша моральна цінність – добро (в етиці), у теорії пізнання – істина, у політиці – вітальність (життя індивіда). Фрейдисти головною цінністю вважають насолоду, біхевіористи – адаптацію, гуманістичні психологи на верхній щабель ціннісної ієрархії ставлять людину, її життєве щастя [29].

Раціональне обґрунтування вартостей, зокрема етичних, сприяє знаходженню консенсусу і спільних елементів у науковій та аксіологічній традиціях, спрямовується у бік подолання цінностей "внутрішньої”, партикулярної моралі, догматичних (або ідеологічних) вартісних категорій, успадкованих історично, і є процесом виявлення хибних особистісних смислів та неадекватних ціннісних орієнтацій соціуму.

2. ЦІННОСТІ В СТРУКТУРІ СОЦІУМУ

2.1. Цінності як структурний елемент діяльності

Людська діяльність будь-якого роду охоплює: задум, реалізацію і результат. Задум же складається з мети, цінності і плану. Мета відповідає на питання: що треба зробити? Реалізація одних і тих же мети і планів може мати повністю різні життєві змісти, ціннісні значення. Так формується поняття цінність. Цінності – «специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи)» [10, 24].

Функції, які мають цінності в соціумній свідомості і ціннісні орієнтації у свідомості індивідуальній — ідентичні. Серед них визначаються функції: а) диференційна (відокремлення одиничного і встановлення його статусу); б) інтегративна (визначення спільного, такого, що об'єднує окремі явища); в) систематизуюча (координування окремих явищ у детермінаційні системи); г) смисловизначальна (орієнтування у встановленні причинно-наслідкових зв'язків); д) цілевизначальна (співвідношення з абсолютним); е) консервуюча (збереження досвіду, його «кодування»); ж) комунікаційна (забезпечення спільної комунікативної основи у спілкуванні людей, націй, соціокультурних формацій); з) коригуюча (імперативний вплив на життя людини і соціуму, їх нормалізація, певна модуляція) [11, 32].

На шляху до особистісної інтерналізації цінності проходять ряд етапів – від формального засвоєння особою ціннісних еталонів до свідомого їх зреалізування на практичному рівні соціальної взаємодії. В.М. Сагатовський [26, 430] пропонує наочне зображення цього процесу (рис. 1).

Генетично (у процесі свого походження) цінності акумулюють у собі загальну спрямованість потреб, інтересів та емоційних переживань суб’єкта (наприклад, пошук істини – це задоволення потреби, реалізація інтересу і відповідно основа для переживань). У ситуації вибору виникає необхідність порівняти мотиви наших можливих дій і на основі внутрішньої системи еталонів вибрати певну дію. Цю роль і починають виконувати найбільш типові для даного суб’єкта потреби, інтереси, переживання, що сформувалися у єдину домінанту – цінність. Основною формою, яка вбирає в себе цінності, є ідеал, що "виконує роль стратегічного орієнтира на шляху руху від сущого до належного” [91, 431].

Рис. 1. Структурно-логічна схема особистісного придбання цінностей

Маючи інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, суб’єкт повинен за допомогою системи показників визначити мету, розгорнути її у план і цим самим конкретизувати ідеал у норму – перейти від стратегічного образу загальноприйнятого до конкретного проекту потенційного. Окрім інформаційної, необхідною є і вольова готовність. Воля здатна штучно, завдяки рефлексії викликати у суб’єкта емоційне спонукання до прийняття змісту цінності; вольове переживання цільового характеру становить внутрішній зміст вчинку суб’єкта. Воля забезпечує особливий стан психіки – настанову, трактовану як підсвідому готовність до певної діяльності в певних умовах. Оптимальний вчинок досягається єдністю всіх елементів керуючої програми – від цінності до настанови.

Аналіз культури як аксіологічної системи дає підстави стверджувати, що вона розвивається як відносно замкнена, динамічна (рис. 2).

Рис. 2. Аксіологічна модель культурної системи

Суспільні цінності формуються у процесі вибору соціально адекватних зразків поведінки й діяльності у вигляді побутових звичок, тобто наочних ознак власне людського буття (1), які згодом, через механізм традиції, закріплюються у нормативних утвореннях – обрядах, звичаях, ритуалах (2). Соціально цінні стереотипи з допомогою суспільних інститутів (установ освіти, виховання, релігії, політики, права, ЗМІ) транслюються, зберігаються (3) і передаються суб’єктам культурної системи (4). Особистість привласнює ціннісні взірці як зовнішні утворення, еталони соціальної поведінки (5) і внутрішньо приймає чи не приймає їх як особистісні поведінкові орієнтири (6); у першому випадку індивідуально-смислові категорії стають регуляторами особисто і соціально прийнятних дій (7). Природно, що вищим рівнем особистісного розвитку є задіяння людини до культуротворення (9) на підґрунті власних сенсожиттєвих категорій (8).

Соціогенез, характеризуючись циклічністю, здійснюється через комунікацію, взаємодію суб’єктів культурної системи у просторі збереження, трансляції і творення цінностей. Відсутність хоча б однієї з аналізованих ланок сповільнює суспільний розвиток, а за умов тоталітарного здержавлення, з його ігноруванням особистісних прагнень і потреб громадян, повністю усуваються смислотвірні і культуротворчі ланки, а цінності виступають здебільшого як зовнішні, нормативно задані стандарти поведінки, що спричинює стагнацію ціннісних еталонів та сприяє загальному соціальному занепаду.

2.2. Світоглядний характер цінностей

Цінності відображають фундаментальні відносини і потреби людей, становлять фундамент індивідуального світогляду. При цьому виокрем-люють вищі (загальнолюдські) цінності, що виконують світоглядну функцію для окремої особи. Вищими цінностями виступають: здоров'я, сім'я, любов, свобода, світ, війна, держава, праця, істина, честь, свідомість, пізнання, творчість тощо. У порівнянні з звичайними цінностями, вищі цінності мають швидше орієнтаційний, аніж регулятивний характер.

Вищі цінності – це «ємні емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають всі сфери життя людини. Це цінності суспільного ладу, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності» [19, 12]. Цінності визначають зміст існування індивіда, з чого випливає вся його мотивація. Вищі цінності сприяють втягненню людини у вищі інстанції, наповнюючи зміст її життя. Потреби в змісті, сенсі життя людини в інтегральному розумінні світу, універсальному з'ясувальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного сенсу людина не відчуває своєї цінності, не спроможна керувати творінням самої себе.

Людина без сенсу життя, без вищої мети є засобом для мети інших людей. Адже у кожної істоти є вбудована система поведінки, що допомагає в найширшому змісті жити. На найпримітивнішому рівні все зводиться до завдання вижити, тобто забезпечити цілісність окремих осіб і всього біологічного виду. Завдання такого механізму, вбудованого природою в тваринах, обмежено пошуками їжі, сховища, подоланням небезпеки і відтворенням потомства, щоб відвернути зникнення виду.

Для людини мета жити не зводиться лише до простого виживання, але ще й до задоволення певних емоційних і духовних потреб. Тому механізм успіху людини – цінності, допомагають їй не тільки уникати і переборювати небезпеку і здійснювати інші, притаманні всьому тваринному світу функції, але й творити, створювати поетичні твори, управляти виробництвом, займатися комерцією, досліджувати нові горизонти в науці, здобувати спокій духу, удосконалюватися – словом, досягати успіхів в будь-якій іншій сфері діяльності, що ототожнюється з уявленням про щасливе і повнокровне життя.

В сучасних умовах доля світу залежить від кінця зіткнення двох життєвих позицій: безвідповідального задоволення власних потреб з позиції сили і єдності вільної, творчої самореалізації з відповідальною причетністю до становлення світу як цілісної ноосфери, тобто сфери взаємодії природи і суспільства, де діяльність людини стає визначальним фактором розвитку [30].

Адже в сучасних умовах саме на рівень кримінальної свідомості перекладають такі орієнтації: падіння загальної культури, розбещення потреб і зростання технічних можливостей в суспільстві, до зла, розвалу і розпаду будь-якої соціальної системи при допущенні будь-яких засобів неминуче веде хижацька мета. Такі тенденції спостерігаються в суспільстві будь-якої орієнтації і соціально-економічної системи [21, 143].

В сучасному світі руйнівним тенденціям хижацтва і споживацтва можуть протистояти, по-перше, об'єктивна логіка самого виробництва, що веде до хижацтва, прагне до максимального прибутку. Спираючись на приватний інтерес, об'єктивна логіка виробництва змушена орієнтуватися на високу продуктивність праці і якість продукції. По-друге, позитивна трудова тенденція і відповідальність за долю людства і природи стимулюються демократичними традиціями (там, де вони є), що дозволяють суспільній думці (рух зелених) відігравати істотну роль. По-третє, культурно-історичні традиції, що відіграють охоронну роль тощо.

3. СТРУКТОРОГЕНЕЗ ЦІННОСТЕЙ

3.1. Ієрархія (класифікація) цінностей

Проведений аналіз категорії "цінність” дає змогу показати індивідуальні та соціальні вияви вартостей у багатоаспектному трактуванні; результатом такого мисленнєвого конструювання стало вичленення трьох форм цінностей: соціальні ідеали, предметно втілені та особистісні вартості [13, 39].

Суспільні ідеали – первинна форма існування цінностей [30]. Вони являють собою вироблені соціумом узагальнені уявлення про досконалість у різних культурних сферах, що не зводяться до конвенціоналізованих суб’єктивних уявлень, а тому вкорінені в об’єктивному бутті конкретного суспільства, відображаючи практичний досвід його життєдіяльності. Слід розрізняти реальні вартості суспільства та ідеали у вигляді ідеологічних конструкцій; останні виконують орієнтувальну і консолідаційну функції лише при адекватному відображенні мотивації колективного співбуття.

Будь-яка соціальна спільнота – від сім’ї до людства загалом – є суб’єктом аксіологічної системи. Ціннісна єдність – важливе підґрунтя для виникнення неформальних груп та успішного функціонування інституціоналізованих спільностей (сім’я, спортивна команда, клас, етнос, нація) [31]. Проблемності надає одночасна приналежність людини до різних соціальних угрупувань, інколи з альтернативними вартісними системами, що часто трансформується у внутрішньоособистісний ціннісний конфлікт, результатом якого стає ієрархічне впорядкування та вибір певних вартостей – загальнолюдських, "вічних” цінностей (добро, краса, істина, справедли-вість), конкретно-історичних ідеологем великих соціальних спільнот (рівність, демократія, державність), цінностей малих соціальних груп (успіх, багатство, майстерність, самовдосконалення), – і перенесення їх у власну смислову сферу.

Предметно втілені вартості дають змогу безпосередньо пізнати соціально цінні уявлення (ідеали). Ціннісні ідеали реалізуються лише через людську діяльність, репрезентуючись під час її перебігу-здійснення, або в об’єктивованому продукті – творі. Сукупність суб’єктивованих форм існування вартостей утворює матеріальну і духовну культуру, трактовану як реалізовану цінність. Культура – це не "суще + належне”, а "суще, що є таким, яким і повинно бути” [37, 103]. Це визначення, за Д.О. Леонтьєвим, адекватне і стосовно людських діянь, "у яких чуттєво втілюються моральні, політичні та інші ціннісні ідеали” [12, 23]. Цінність, виявляючись у певному предметі матеріальної і духовної культури, все ж не закріплюється за ним. На це вказує переоцінка цінностей у переломні періоди соціогенезу, коли відкидаються окремі абсолютні (в минулому) вартості і, навпаки, "нові пагони суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали” [17, 223], зумовлюючи розвиток аксіологічно збагаченої культурної системи.

Особистісні цінності відображають індивідуальну значущість соціальних вартостей, репрезентуючи ціннісно-смислову сферу суб’єктів людської культури. Цей спектр цінностей, як і соціальних вартостей, існує у формі ідеалів, тобто "моделей належного" [18, 124]. "Ідеал – це мисленнєвий взірець досконалості, норма, до якої слід прагнути як до кінцевої мети діяльності” [30, 153]. На відміну від суспільних (зовнішніх) цінностей, які можуть і не впливати на поведінку індивіда, особистісні вартості задають кінцеві орієнтири індивідуальної діяльності конкретного суб’єкта, причому їх усвідомлення не є необхідною характеристикою.

Об’єкти цінностей репрезентуються у мистецтві, наукових теоріях, технологічних пристроях, культових уречевленнях, культурах, традиціях, інститутах, інших людях, оточуючій природі; вони не обов’язково є чимось зовнішнім стосовно суб’єкта. Можна постулювати цінність певної підсистеми, що міститься всередині самого суб’єкта для його гармонійного й осмисленого буття. У цьому випадку мовиться про значущість окремого для загального, частини для цілого [17], одиничного для універсального.

Складна природа суб’єкт-об’єктного відношення, відображеного у вигляді цінностей, породжує підстави їх класифікації (рис. 3 [11]).

Рис. 3. Класифікації цінностей

3.2. Зміст загальнолюдських цінностей

Духовність, про яку так багато зараз говорять, є за своєю суттю ціннісним відношенням до світу, інтенцією до загальнолюдського. Чисто пізнавальне відношення, в якому людська суб’єктивність нівельована – не більше, ніж бажана абстракція, оскільки в дійсності світ пронизаний конкретною діяльністю людини, яка несе на собі відбиток його особистості.

Логіка дослідження цінностей зумовлена їх вихідним визначенням, поняттям. При розумінні цінностей як предметів і явищ, що задовольняють наші потреби, не ставиться власне проблема цінностей, оскільки на перший план висувається об’єктивна сторона відношення. При такій інтерпретації мова йде власне не про цінності, а про блага. Визнання людської суб’єктивності та ситуативності необхідним компонентом нашого існування тільки і дозволяє нам поставити проблему цінностей та створити позитивну її теорію. В такому розумінні проблема цінності – це проблема значимості чого-небудь на відміну від власного існування [31]. Витоки такого аналізу ми знайдемо в філософії Г.Лотце та Г.Когена.

Таким чином, для конституювання цінності недостатньо лише об’єктивної основи, необхідне ще й суб’єктивне прийняття цієї основи як цінності, тобто основа повинна мати певну значимість для суб’єкта. Значимість виражається в формі переживання. Почуття виступає тим єдино спільним, що ми знаходимо в різних випадках ціннісного відношення, почуття і є елементарною формою буття цінності для суб’єкта.

Переживання цінності як її суб’єктивне прийняття має великий діапазон: від інстинктивних потягів і так званих фіксованих установок, що, як правило, не усвідомлюються, до свідомого вибору і проблеми смислу (сенсу), але завжди визначальним в ціннісному відношенні є саме почуття. Те, що ніколи не переживалось, не буде цінністю для особи, воно маже сприйматися лише розсудком і існуватиме як логічна, абстрактна можливість цінності. Для розуміння духовності звідси слідує висновок: не можна бути духовним, не будучи душевним. Слід зауважити, що протиставлення цінності оцінці ґрунтується якраз на розумінні цінності як чогось об’єктивного, а оцінки – як суб’єктивного, як судження про цінність. Між тим ціннісне відношення включає в себе і оцінку [2, 46].

Специфіку ціннісного відношення можна ясно бачити на прикладі духовних цінностей, особливо "вищих”. Матеріальні цінності очевидно і безпосередньо вкорінені в предметному світі і лише опосередковано – в системі суспільних відносин. В неявній формі проступає в них ідеальний образ, масштаб. Духовні ж цінності безпосередньо пов’язані з суспільними відносинами, і в цілому можна сказати, що за запитанням про цінності ховається проблема взаємовідношень особи та суспільства.

Словосполучення "вищі” цінності”, як правило, вживається поряд з прикметником "вічні”. Вдумуючись, який в цьому сенс, слід зазначити, що будь-які цінності можна назвати вічними лише в рамках виміру людського буття. В тій мірі, в якій вічне людство, вічні і "вищі” цінності; мова ні в якому разі не йде про цінності, котрі існують самі по собі в космічному просторі безвідносно до людини [17]. В вічності "вищих” цінностей фіксується момент їх відносної стабільності. По суті, вічність в даному випадку має якість загальнолюдськості. Стосовно ж окремого індивіда "вищі” цінності дійсно є вічними і в певній мірі апріорними як наперед задана система суспільних відносин. Їх також часто називають непорушними, але не тому, що всі їх дотримуються, а через те, що лише при умові, що вони є нормами для більшості, людство взагалі може вижити як спільнота. Тому досить часто, не зважаючи на природний і, можна сказати, вимушений, характер цих норм, їх покривають ковдрою святості і безумовності.

Говорити про сприйняття загальнолюдських "вищих” цінностей складно тому, що загальне – завжди є тією чи іншою мірою абстракція, тільки можливість, чимось зумовлена, але тим самим – і дещо стійке, постійне; буття ж індивідуальних цінностей завжди пов’язане не тільки (і не стільки) з усвідомленням, скільки з причетністю, плинністю буття, зривами і становленням. Загальне має рамки, воно так чи інакше оформлене, обмежене, індивідуальне – завжди як інтенція [13, 43].

Інтенціональність як усвідомлена спрямованість на світ (а не як така, що має лише топографічне значення, як у Е.Гуссерля) означає тим самим проникнення світу спрямовуючим принципом і певну згоду з цим світом. Тим самим інтенціональність є захистом думаючої людини від абсурду, вона забезпечує певну співвідносність абсолютного з буденним, хоча і не рятує від періодичних бунтів і змін установок свідомості чи метафізичних програм. В цілому слід сказати, що якщо символічність – предметна форма буття абсолютних цінностей, то інтенціональність – їх активна форма буття.

З аналізом форми буття цінності для суб’єкта пов’язане і розуміння кризи загальнолюдських цінностей, згадка про яку стала вже звичним публіцистичним штампом. Однак постає питання: в якій мірі можна говорити власне про кризу і в чому специфіка саме ціннісної кризи? Насамперед, коли мова йде про якусь кризу, то мається на увазі, що раніше в цій області ситуація була некризовою, а більш-менш відповідною способу буття та нормам свідомості [29].

Так, економічна криза означає насамперед неефективність економіки (невідповідність нашим уявленням про ефективність) внаслідок порушення економічних зв’язків та відношень. Криза ідеї свідчить про те, що певна ідея не здатна більше функціонувати в якості норми чи спонукаючого ідеалу. Якщо в такому розумінні розглядати кризу загальнолюдських цінностей, то постає питання про той золотий вік, коли такої кризи не було. Досить звичними є спроби знайти такий рай в минулому, але завжди вбачаємий в минулому ідеал був суперечливим: існування роду в цілому в первісному суспільстві підтримувалося за рахунок життя окремих людей або цілих груп; античне єднання з природою доповнювалось нерозвиненою особистістю; багатство і освіченість одних доповнювались злиднями і духовною неміччю інших; традиційна мораль переходила в маргінальність і т.д.

Слід, мабуть, говорити не про кризу загальнолюдських цінностей, а про кризу того способу життя людства, який формувався вузько класовими цінностями або суто національними, суто релігійними і т.д. І хіба нові парадигми свідомості, що не приймають насильства, війн, класових обмеженостей, а признають самоцінність Іншого (і природи в тому числі), утверджують принципи свободи, ідею спільного дому, не свідчать про тріумф, а не кризу загальнолюдських цінностей? Адже цінність містить і те, що не є наявним в об’єктивному світі.

Закінчення

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]